Остання молитва Маргарити
( за трагедією Й.В. Гете «Фауст»)
Світає… Теплі промінчики сонця відчайдушно намагаються обійняти цілий світ – і небо, і землю. Довкола тихо, гарно, спокійно. Правда, тиша якась незвичайна, чужа. Вона захоплює тебе з усіх сторін, наче намагається здушити, наче ти ніхто і ніщо… Останні декілька днів моїми добрими товаришами були пацюки. Як досить уважним слухачам, я їм розповідала все, що наболіло – свої думки, гріхи, покаяння. Але тепер навіть ті маленькі нещасні істоти покинули мене… А там, за вікном так вільно і до болю красиво… Довкола відчувається аромат щойно народженого дня, я чую його навіть тут, у цій гнилій ямі. Останнім часом, я була вже змирилась з долею, проте цей світанок, ця природа пробудили в мені жагу до життя. Як не хочеться помирати молодою! Стільки втрачених днів і нічого, нічого – сама пустота! На душі тільки зла глибокого рів, але ж я у принципі і не жила!
Життя проминуло швидко не залишивши по собі нічого хорошого.
Оглядаюсь назад – невже я жила? Невже я існувала? І яку користь я принесла у цей блакитноокий світ? Погубила матір, брата, дитину і зрештою себе… Чому? Мабуть, достовірно це відомо одному Богові. Єдине, що я можу сказати в своє виправдання, єдине, що я покладу на іншу шальку терезів, єдиний аргумент: « я кохала…» Дивно, стільки гріхів, а причина одна – кохання. Це чудове і водночас жорстоке почуття, яке вже не одне тисячоліття зводить з розуму людство… Проте, в мені відразу ж виникає суперечність. Одна сторона каже: «Для чого й для кого страждати?» А інша сторона втопила свої переконання у його очах… Ось так і існувала з янголом і звіром у душі, проте, може це два звіри ? Або обидва янголи? Хоча, це вирішувати не мені…
А що ж кохання? Ох Фауст, Фауст моя ненаписана історія життя. Незважаючи ні на що, я не шкодую ні про жоден момент проведений поряд з ним. Він моя радість і найсильніший біль, мій янгол і демон, який освітив моє життя, затьмаривши його…
Довгі мої думи. Ось уже й полудневе сонечко ліниво скочується близько до заходу, але до сутінок ще далеко. Осінь… Золоті та багряні вишивки на благородних листочках струнких дерев. І чисте вечірнє повітря, і виняткові пейзажі – все там, за гратами… І чому я раніше так мало милувалась природою? Правду кажуть, тільки втративши починаєш розуміти справжню цінність речей, їх сутність… Отак живеш, не думаєш, не дбаєш, не цінуєш, а лише літаєш у пухнастих хмаринках мрій. І тільки тоді, коли в спину дише пані з косою починаєш відчувати вагу кожної години, кожної секунди… Зникає вся колишня безтурботність, дитячість. Кажуть, що жити шкідливо, бо від цього вмираєш. Але в моєму випадку все зло мого життя я зможу розсіяти лише покаянням. Незважаючи ні на що я не одна, я з Богом. І саме щира молитва зможе врятувати мою душу від пекельної пітьми, яка от-от проковтне мене. Пальці судорожно складаються у пучок і малюють у повітрі хрест: «Во імя Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
«Отче наш, що єси на небесах, що ведеш своєю праведною рукою нас, грішних людей по тернистим стежках віри і правди цього химерного і заплутаного світу. Нехай святиться ім’я Твоє, нехай буде царство Твоє, як на небі так і на землі. І хай засяє воно у серці кожної праведної людини свічою добра і людяності. Хліб наш насущний, дай нам сьогодні. А як я не заслужила, то віддай його біднішим і нужденнішим, проте чистішим душею від мене. І прости нам провини наші, як і ми прощаєм винуватцям нашим. Святий Боже, помилуй мене, бо согрішила я і каюсь я. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого, від всього зла, яке чатує на наші незміцнілі душі. Бо Твоя Сила, і Слава навіки вічні. Амінь.»
более месяца назад
