За селом розходилися три дороги: перша простягалася до моря, друга - до міста, а третя вела в безвихідь.Мартіно цікавився, куди та третя все-таки веде; він розпитував, але всі відповідали одне й те саме:- Ота дорога? Та дорога нікуди не веде.- А як далеко вона пролягає?- Нікуди вона не пролягає.- То чого ж її проклали?- Ніхто її не прокладав, вона була завжди.- І ніхто ніколи по ній не ходив?- Ну й упертий же ти вдався. Ми ж тобі кажемо, що там нічогісінько немає.- Звідкіля ви знаєте? Ви ж самі там ніколи не були.Мартіно так настирливо допитувався, що люди прозвали його Впертим.Він на це зовсім не ображався, а все думав про дорогу, що нікуди неведе.Скоро він підріс: сам уже вулицю переходив, не те що раніше, колидідусь його за руку переводив. Одного ранку пішов він з дому та йподався у далекі мандри, щоб зясувати, куди веде таємнича дорога,покрита густим буряном і вся у вибоїнах. Добре, що дощу не було, а то бпід ногами лежали самі калюжі.Обабіч неї височів живопліт, а потім ліс почався. Віття дерев тісноперепліталося вгорі й утворювало темну прохолодну галерею, в якупроникали лише поодинокі промінці сонця й освічували її, мов ліхтарі.Мартіно все йде та йде, а галереї нема кінця-краю. Вже в нього ногиболять і здається, що було б краще вернутися назад. Та раптом Мартіновгледів собаку.«Де собака, там і хата,- заміркував Мартіно,- або принаймні людина».Метляючи хвостом, собака побіг йому назустріч, лизнув руку та йподріботів назад дорогою, щомиті озираючись, щоб упевнитися, чи йдеМартіно назирці.- Іду, іду,- мовив зацікавлений Мартіно.Нарешті ліс порідшав, угорі прозирнуло небо, а дорога вперлася взалізну хвіртку. Крізь грати Мартіно побачив великий замок. Усі двері йвікна в ньому були навстіж відчинені, з усіх димарів бухав дим, а набалконі стояла гарна-прегарна синьйора. Вона привітно махала рукою йгукала.- Заходь, заходь, Мартіно Впертий!- Отже, я дійшов до кінця дороги,- зрадів Мартіно.- Якби не ви, синьйоро, я б і гадки про це не мав.Мартіно відчинив хвіртку, перейшов через парк і, опинившись узамковому залі, вклонився чарівній синьйорі, що саме простувала внизсходами. Вона була препишно вбрана,- куди тій феї чи принцесі,- йпривітно всміхалася:- Отже, ти не повірив на слово? Чому не повірив, що дорога ця нікуди не веде?- Бо це нісенітниця. Хоч як багато на світі доріг, та цікавих місць куди більше.- Авжеж, була б тільки охота мандрувати. А зараз я тобі покажу замок.Було в тому замку безліч залів, заповнених ущерть розмаїтимискарбами, чисто як у тих казкових палацах, де сплять зачаровані красуні йде морські страховища зберігають свої багатства. Були тут діаманти, коштовне каміння, золото, срібло. І в кожному залі синьйора казала:- Бери, що тобі до вподоби. Я позичу тобі воза й коней.Самі розумієте, що Мартіно не треба було припрошувати. Вертався віндодому з повним візком. На передку сидів дресирований собака, що вмівправити кіньми і гавкав, коли вони дрімали або збивалися з дороги.У селі хлопця вважали мертвим, а тому зустріли з великим подивом.Собака розвантажив на майдані всі скарби, мельнув двічі хвостом напрощання і, сівши на передок, зник у хмарі куряви. Мартіно пообдаровувавусіх - і друзів і ворогів - коштовними подарунками. Безліч разів вінрозповідав про свої пригоди і завжди, як тільки кінчалася розповідь,хтось із слухачів кидався додому по візок і коня та пускався в дорогу,що нікуди не вела.Однак іще того вечора поверталися вони один по одному похнюплені:дорога для них обривалася в лісовій гущавині, далі її заступала щільнастіна дерев і тернисті хащі. І не було видно ані хвіртки, ані замку, анівродливої синьйори. Отож, як бачите, часом буває, що скарби дістаютьсялише тому, хто перший нову дорогу торує. А Мартіно Впертий був першим.
более месяца назад
